Любов не прирівнюється до звички.
Але за звичкою думаєш уранці: “Ой, я не подзвонила…”
А тоді одразу: “Ой, та вже нема кому…”
І між першим і другим “ой” – болюча вічність, упродовж якої мозок борсається у круговерті спогадів: від радісних і до печальних.
Але це твій вибір – що саме згадати.
Біль, сум, невимовну тугу, безпросвітлу імлу, від якої нема порятунку.
Чи сміх, радість, невичерпну жагу до життя і світлу радість від того, що ще один ранок, а за ним – ще один день.
Шальки твоїх внутрішніх терезів такі чутливі. І кожна сльозинка лишає на серці опіки. А сміх розсипається на скалки.
Ти обираєш сміятися. І яскраву спідницю. І прожити цей день щасливо.
Навіть за умови, що увечері кинешся знову: “Ой, я не позвонила”. А тоді – одразу: “Ой, та вже нема кому…”