Категорії Щоденник

Про сестру

Був час у моєму житті, коли я жила в лікарні. Не через те, що хворіла. А щоб бути із мамою.
Жила у прямому сенсі слова – бо я справді там жила. І найважче жилося вночі, коли за вікном розривалися цвіркуни, і хотілося вірити в краще, а ніяк не вірилося. Я лежала, дивилася на літо за вікном і підступно хотіла, щоб час біг якомога швидше.
Ночі були важкі й тягучі. І я ніколи так не чекала ранків, як у ті дні. Лежала, слухала мамине дихання й мріяла, як зранку приїде сестра, привезе каву і змінить мене, а я поїду до неї додому снідати й митися.
Але увечері знову заступала на свою нічну зміну. І проводжала сестру з лікарні на маршрутку.
Ми йшли із нею довго-довго вечірнім тротуаром, а тоді ще довше я поверталася назад.
Червоніла горобина і пахло теплим пилом.
Я розтягала дорогу назад, як могла, але вона була кінечною.
У ті дні я багато читала, писала, слухала і вчилася любити життя.
Але і досі з усього того я найчастіше згадую, як розчинялися у темряві габаритні вогні маршрутки, в яку сідала сестра.
І я нічого не могла зробити.
Нічого.
Окрім того, як пройти цей шлях.
І чекати ранку, сходу сонця.
І сестру.
Сестру, яка приїде ранком і привезе трохи надії й гарячу каву в термосі.

About the author

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *