Був у нас один родич.
Професор. Язик мав без кісток. Жив у Мінську. У рідні краї навідувався нечасто.
Мені доводився якимось там дідом. Я знала його погано, шанувала не дуже. 
Але як був він востаннє – тепер розумію, що то було його прощання з батьківщиною – то нас із сестрою приставили на півдня до нього у супровід. Він ходив селом, усе роздивлявся, зойкував і зітхав. А ми ходили слідом і нудилися, бо нам не хотілося слухати спогади про його босоноге сільське дитинство, а хотілося безжурно проживати своє. Якраз збігав серпень, а з ним і канікули. Час був на вагу золота, а приїжджий професор нещадно крав його в нас своїми безкінечними одкровеннями.
І ось тоді він й сказав, що найбільше тужить за соняшниками. І не стільки за ними, як за соняшиковим насінням. Воно в них не достигає, бо соняшники починають квітнути аж на початку осені.