Він зараз модний. У сенсі: модний як дискусія. Бо як явище він існував завжди.
А тепер згадайте (лише дуже чесно, можна не вголос, а мовчки): коли ви ходили до школи, на чиєму були боці?
Бо навіть якщо ви не належали до тих, хто цькував, і вам пощастило не опинитися серед тих, кого цькують, ви все одно були на тому або іншому боці.
Бо не можна бути щодня у шкільному колективі, але при тому бути поза ним. А цькування – це не завжди за коси тягати. Усе набагато тонше й вишуканіше.
А тепер питання: з ким би саме ви тоді поговорили про це?
Батьками? Вчителькою? Мовчали б? Чи таки розповіли?
Які б наслідки мала така розмова?
Тому щоразу, перш ніж діставати меч, розмахувати ним і бігти на амбразури, згадайте себе. У своєму класі. Зі своїми проблемами. Страхами й ваганнями.
І лише як усе це згадаєте, тільки тоді діставайте меч.
Бо заповідь “не нашкодь” – це не лише про медицину.