Він свято вірив у те, що його брат Петро був набагато вправніший у віршуванні, аніж він.
Але брата засудили до страти 1928 року. Мати із проханням помилувати оббивала пороги самому Григорію Петровському.
Але скільки таких матерів у ті часи було.
Їй не вдалося врятувати старшого сина – Петра. Тому молодший – Андрій – усе життя писав вірші і за себе, і за брата. “Рідна мати моя, ти ночей недоспала” – це значно глибше й сумніше, ніж рядки про вишиваний рушник як символ життєвої дороги.
Андрій спочатку навчався в медичному технікумі, тоді – на літературному факультеті тогочасного Київського інституту народної освіти. Учителював, служив у Червоній армії. Крок за кроком подолав усі сходинки становлення “радянського поета селянського походження”.
У Другу світову був військовим кореспондентом. Не оминула його й Сталінська премія – аж тричі не оминула. Так само, як ордени, медалі, відзнаки. Хоча навряд чи ви знайдете фото, де він їх усі – носить на грудях. Зате у грудях – він завжди носив вічну тугу і нестерпний сум.
За старшим братом.
За хатою в Обухові.
За мамою, яка завжди чекає.
За всім, що втрачено назавжди.
І всім, чому місце лишилося тільки у віршах.

Андрій Малишко народився 14 листопада 1912 року.

P.S. Кілька років тому на вулиці Андрія Малишка у Києві я підслухала діалог.
– Мама, – спитала дівчинка (маленька і вся у рожевому, як фея), – а что это за улица?
– Малышки.
– А кто такая эта малышка?
– Не знаю, – замислено відповіла мама. – Наверно, эта малышка была послушной девочкой, раз ее именем назвали улицу….