Категорії Щоденник

Про мандаринку

– Жили ми небагато, але хто в ті часи розкошував?…
Вона каже до мене, але дивиться кудись глибоко всередину себе.
– Але тітка моя шибко добре шила. Могла пошить любе плаття чи жакетку. Вона у Києві тоді робила на фабриці, ну, і шила для людей, то вже їй за те віддячували, хто чим міг. Вона бездітна була і сильно мене любила. То завжди давала то гроші, то шоколадні конфети. А раз привезла мандаринку.
Я – мале, дурне – понесла ту мандаринку у школу, почала там їсти. А дівчинка одна в нас у класі була – злидні злиднями, вона хліба вдосталь ніколи не бачила, не те, що мандаринки – стала просити: “Дай попробувати, дай…”
І ти, думаєш, я їй дала?
Ні. Усе сама з’їла.
То вона мене тоді просить: “А дай мені хоч шкурку”.
Дала я їй шкурку – і вона її з’їла.
Ти ж знаєш, мені в житті всього було по-всякому. Але не від чого так серце не пече, як від отої згадки: стоїть вона й аж давиться тією мандариновою шкуркою.
Як було в нас п’ятдесят років випуску в школі, то вговорила я діда свого повезти мене. Думала, куплю тих мандаринів, віддам їй і попрошу, щоб простила.
А вона… не було її. Не було….
Так оце і ношу я з собою всеньке життя ту мандаринку.

About the author

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *