Скільки пам’ятаю себе, я завжди гострила олівці.
Не точила, не підстругала, а гострила. Гострим ножем, тонким лезом і дуже рідко – спеціальною точилкою.

Моїм одним із найжахливіших відкриттів у російській мові став факт, що в ній “карандаши чинят”. За допомогою “чинки”. Так, ніби вони зламалися й потребують ремонту.
Хоча вони справді ламалися, якщо розібратися, то ж з “чинкою” все було логічно.

Але в моєму світі олівці не бували зламаними. Лише або гострими, або тупими.

Я сьогодні знайшла старезну коробку з олівцями. Сумними й тупими. Бо вони сто років нічого не малювали.

То я їх за півдня усі нагострила й привела до тями.

Шкода, що з людьми усе значно складніше, ніж з олівцями.