Маки як кров.
Хоча не зовсім.

Скривавленість маків – не більше, ніж вживлене в наші серця повір’я. Туга, яка століттями бриніла над щедро залитими кров’ю степами, не лишила нам іншого вибору, ніж пронизати себе і маки символікою загибелі і крові.

Але маки – це також яскрава межа. Між цнотою весняною і зрілістю літа.

Це жагучий подих літа і такі ж цілунки, від яких аж дурманиться повітря.

Маки – це гостра тендітність, коли необережений дотик залишає на тонкій пелюстці темні злами.

Маки – це неприхована еротика й приховна небезпека.

Свобода яскраво цвісти там, де ростеш. Не ховатися. Грати на контрастах.

Маки – це завжди про літо. І трохи про тугу за тим, що не змінити.