Якось непомітно минулися часи справжньої кукурудзи.
Кому скажеш, що варити її було треба дві години, – засміють. Не кажучи про те, що у вересні її вже ніхто не варив. Бо навіть жменям солі було не під силу перебити борошнястий смак її вересневої старизни.

І тут варто було би написати, що в дитинстві кукурудза була смачніша. Справжніша. Соковитіша. Оповита літніми серпанками й всипана кавалками майже чумацької солі.

Але все значно складніше.
Бо сіль питання не в смакові кукурудзи, а у вмінні розуміти, що світ змінюється.
Уже змінився.

Не та нині кукурудза, не та.
Але й ми не ті.
І варіантів у нас небагато: або вічно ностальгувати за прекрасним минулим, або творити свою нову реальність.

Подеколи кукурудза – це просто водоподіл між тими, хто завзято топить своє життя у спогадах і тими, хто гребе з усіх сил назустріч новому дню.