У цей проект Олена Брайченко затягнула мене, використовуючи українську приказку: “Дайте води попити, бо так їсти хочеться, що нема де й переночувати”. Спершу вона зустрілася зі мною, щоб просто порадитися з приводу своєї фантастичної ідеї – книги про історію української їжі, яку вона замислала разом з Українським Інститутом. (Це було, з її боку, “дайте води попити”, але я ще ні про що не здогадувалася). Я, звичайно, сказала, що ідея – бомба, і похвалила її – одну зі своїх улюблених учениць. Через кілька днів вона озвалася: чи не могла б я написати до книги розділ про українські звичаї харчування (це було з її боку: “бо так їсти хочеться”). Я сказала: “Ні, ні і ще раз ні!” (Бо тоді я була якраз занурена з головою в “Клавікіаду”), але вона промовила три чарівні слова: “Всього 4 сторінки!” Я погодилася. Щоправда, ці чотири сторінки якимось магічним чином стали десятьма. І ще дивним чином я стала спіавторкою ще одного розділу – “Кулінарна дипломатія”. А скінчилося все тим (і це стало з боку Олени: “що ніде й переночувати”), що ми втрьох – Олена, Ігор Лило і я – ще й стали авторською радою всього тексту. А коли я побачила книгу у верстці з фантастичними фотографіями Оксани Сибидло і дизайном Олени Старанчук і рецептами, від яких слинка котиться, я в неї (в книгу) по вуха закохалася. Впевнена: закохаєтеся і ви. Стежте за новинами видавництва “Їжак” і фб-сторінкою Олени Брайченко: ось-ось книгу “Україна: Їжа та Історія” можна буде придбати. Дякую Олені, що затягла мене у цей проект і Українському Інституту (Tetyana Filevska та Volodymyr Sheiko) за співпрацю. У моєму коротенькому відео я розповідаю про те, чим ця книга відрізняється від інших видань про українську їжу.