Найкраща книжка про сестер forever.
І мені складно до цього речення ще щось додати. Ну, хіба що, що якби я коли-небудь захотіла написати книжку, то хотіла б, щоб вона була, як ця. Не її близнючка, але рідна сестра.

Ми посварилися з сестрами у вайбері, поки я її читала. Бо не могла зупинитися і слала в наш сестринський чат фото сторінок книжки з приписками: “А вам оце нічого не нагадує?”, а сестри хором благали мене припинити спойлерити. А я не могла припинити.

Зараз я не буду спойлерити, а просто напишу, чому це найкраща книжка. Або, точніше, кому ця книжка стане найкращою.

1. Сестрам. Тим з них, які, дорослими, приїжджаючи до батьківського дому, легко вбираються у давнішній одяг з горища, і їхні чоловіки, перестають їх розрізняти, плутають, ніяковіють, збиваються з пантелику, і не можуть зрозуміти, як з таких абсолютно різних жінок зробилися такі однакові сестри.

2. Старим будинкам. Які віддали свою молодість тим, хто їх зводив, а тепер доживають віку і силуються, як можуть, втримати зношений дах цілим і на місці.

3. Здичавілим садкам. Які хтось давно садив і біля них ходив, щоб вони рясно цвіли й щедро родили.
Вони й досі рясно цвітуть, але вже не родять. Або родять кислиці. І від того їм гірко, але нема на те їхньої ради. Бо нема більше тих рук, які їх колись садили.

4. Селам. Не поетизованим і не демонізованим. Не тим, де вся родина, як квіточки у віночку, а віночок у садочку під калиною. І не тим, де зубожілий дядько спродує корівку-годувльницю, щоб заплатити за дрова, свєт і нову шину у лісапєту.
А нормальним, людським селам, в яких живуть люди. Різні, небагато, але люди.

5. Котам. Які приходять у наші життя, коли їм заманеться. І так само зникають, коли їм треба.

6. Гарбузам. Якщо ви хоча б раз у житті садили, ростили, а тоді котили з усього городу до одної купи гарбузи, то в курсі, що це сакральне городне дійство.

7. Коханням. Які приходять і йдуть. А ми залишаємося хоч і без них, але все ж собою. І пишаємося, що зробили саме такий вибір, який зробили.

8. Нашим дитячим спогадам, які стають частиною дорослих нас. І ким би не були, а лишаємося тими, ким встигли стати в дитинстві.

9. Зрештою (хоча насправді це перше, а не останнє), нашим бабусям. Прабабусям. Прапрабабусям.
Усім жінкам нашого роду, чию невидиму мудрість ми носимо в собі. Якби пафосно це не звучало.

Якщо бодай п’ять з цих дев’яти пунктів вам про щось кажуть, вам варто “Спитайтє Мієчку” Євгенії Кузнецової і її прочитати.

P.S.
– А ти чию хату уявляла, коли читала? Баби Галі?
– Угу. Її.
– І я теж. Класна книжка.
– А ти сфоткай мені її, я тоді про неї у ФБ напишу, бо я не встигла.
– Добре. Я тобі з котиком сфоткаю. Котики завжди працюють.
– Ага.

Котик на фото не мій. Сестринський. І він уже працює.