Є безліч історій про успішний успіх. Або про здійснення нездісненної мети.
Від банальної купівлі квартири (якщо ваші батьки не олігархи, а ви вчасно не вклалися в біткоїни, щоб конвертувти їх у житплощу, це може дорівнювати подвигу) до романтичного переплиття Босфору (якщо ви починали з навчання правильно дихати у воду, то це може межувати з відчайдушною хоробрістю).
Історії ці різні. У кожного про своє.
Але єднає їх бажання.
Хотіли досягнути всі. Досягнули не всі. Ті, кому більше пощастило. Або тому, хто просто хотів більше.
Хотіти більше – дивний стан. І дивовижна сила. Коли ми дуже хочемо, перед нами розступаються гори, ріки змінюють течію, а зорі складаються в єдино правильний спосіб.
Так це здається оку сторонньому.
А насправді просто дуже хотіти – це змогти піднятися навіть тоді, коли всі інші втомилися від падінь, зійшли з дистанції, забулися, знайшли нову мету, взялися радісно жити іншим життям.
Просто дуже сильно хотіти – це слухати тих, хто знає, як треба, як краще, як усі робили і роблять, але робити по-своєму. І перероблювати знову, навіть коли кажуть, “а ми ж казали”.
Просто дуже сильно хотіти – це робити. Не час від часу, не для годиться, не коли виходить. А невтомно, невпинно, натхненно, завжди.
Просто сильно хотіти дуже непросто.
Інколи кажуть вона просто сильно хотіла – і її мрія здійснилася. Бо таких, як вона тисячі, і всі старалися, і всі мріяли, і всі щось робили. Просто вона дуже сильно хотіла…
Знайте, просто вона робила все, що могла. І трошки більше, ніж могла.