– Та я ж не знаю, чи вона добра, то вріжте мені маленький шматочок…
Я забігаю в безіменну крамничку на розі за пляшкою води і стаю випадковим свідком ковбасних торгів.
Ковбаса зветься “Куряча” і скидається на невдало реінкарновану курку: така ж підозріло синювата й скоцюблена.
Доля її настільки сумна, що навіть підстаркувате жовтувате сало у вітрині не просто коштує дорожче, але й гордовито тримається її осторонь.
– Ми не ріжемо маленькими шматками, хіба що пів кільця можу дати, – суворо каже продавчиня. – Он чоловік пів кільця перед вами брав, то можу ось це півколечко вам зважити.
– Та мені маленький шматочок, бо я ж не знаю, чи добра…
Купує ковбасу бабця. У вицвілому ситцевому платті і такій же хустці. У руках тримає зав’язані у вузлик гроші.
– Мені б ото трошки, бо я той раз трошки брала, тільки другої, такої товщої, то була така добра….
Бабця переминає в руках гроші, а продавчиня хвацько кидає на ваги злощасне ковбасне півкільце.
– На 35 гривень, – оголошує урочисто. – Он дєвушка вам підтвердить.
Дєвушка – це я.
Але все, що я можу підтвердити, що якщо цю ковбасу справді зробили з курки, то курка на той момент була дуже древня. А може навіть нежива.
А ще бачу, що бабці дорого віддати 35 гривень за ковбасу, але гідність не дозволяє про це сказати. Тому вона вкотре торочить про “маленький шматочок” на випадок, “як ковбаса недобра”.
Продавчиня ж, не змигнувши оком, пакує зважене півкільце, відкладає вбік і каже:
– А вам, дєвушка, шо?
Дєвушці, тобто мені, хочеться просто вийти. Ще простіше – дістати 35 гривень. Але добрими намірами дорога вистелена в пекло. А бабці у ситцевім платті, видно зразу, гідності не позичити.
Вона приречено кладе на прилавок п’ятдесят гривень. І цієї ж миті мене осяває геніальна ідея:
– Відріжте жінці стільки ковбаси, скільки їй треба, – кажу. – Я заберу решту.
– Не ріжу я, бо хто той шмат купить, – підвищує голос продавчиня, бо бабця, відчувши, що її полку прибуло, стрімко хапає з прилавка свою п’ятдесятку.
– Я заберу решту, кажу ж вам!
– Робіть, як дєвушка просить, – радісно командує бабця, – їй тоже токо шматочок треба.
Правда ж, вам тоже тільки попробувать, чи смачна?
Я киваю.
Продавчиня суворо розмотує ковбасу, ріже півкільце навпіл, кидає шматок на ваги.
– На 19 гривень, – каже.
Бабуся швиденько видобуває з вузлика двадцятку, забирає гривню решти і кавалок ковбаси й миттю зникає за дверима, наче боїться, що ковбасну оборудку зараз визнають недійсною.
Продавчиня тим часом зважує другий кавалок.
– Також 19 гривень, – каже й дивиться так зневажливо, що я й собі хапаю бідову “Курячу”, решту зі своєї двадцятки і зі словами, які означають щось середнє між “дякую за розуміння й чуйність” і “Ваша доброта врятує цей світ і навіть Всесвіт” похапцем задкую з магазину.
Відбігши від магазинчика метрів зо три, нервово витираю піт і розумію, що щось не так.
Щось мені муляє.
І це щось – зовсім не те, що я й досі хочу пити, але замість води купила ковбасу.
Справа в іншому.
Дев’ятнадцять плюс дев’ятнадцять буде тридцять вісім.
А не тридцять п’ять.

– Та я ж не знаю, чи вона добра, то вріжте мені маленький шматочок…
Я забігаю в безіменну крамничку на розі за пляшкою води і стаю випадковим свідком ковбасних торгів.
Ковбаса зветься “Куряча” і скидається на невдало реінкарновану курку: така ж підозріло синювата й скоцюблена.
Доля її настільки сумна, що навіть підстаркувате жовтувате сало у вітрині не просто коштує дорожче, але й гордовито тримається її осторонь.
– Ми не ріжемо маленькими шматками, хіба що пів кільця можу дати, – суворо каже продавчиня. – Он чоловік пів кільця перед вами брав, то можу ось це півколечко вам зважити.
– Та мені маленький шматочок, бо я ж не знаю, чи добра…
Купує ковбасу бабця. У вицвілому ситцевому платті і такій же хустці. У руках тримає зав’язані у вузлик гроші.
– Мені б ото трошки, бо я той раз трошки брала, тільки другої, такої товщої, то була така добра….
Бабця переминає в руках гроші, а продавчиня хвацько кидає на ваги злощасне ковбасне півкільце.
– На 35 гривень, – оголошує урочисто. – Он дєвушка вам підтвердить.
Дєвушка – це я.
Але все, що я можу підтвердити, що якщо цю ковбасу справді зробили з курки, то курка на той момент була дуже древня. А може навіть нежива.
А ще бачу, що бабці дорого віддати 35 гривень за ковбасу, але гідність не дозволяє про це сказати. Тому вона вкотре торочить про “маленький шматочок” на випадок, “як ковбаса недобра”.
Продавчиня ж, не змигнувши оком, пакує зважене півкільце, відкладає вбік і каже:
– А вам, дєвушка, шо?
Дєвушці, тобто мені, хочеться просто вийти. Ще простіше – дістати 35 гривень. Але добрими намірами дорога вистелена в пекло. А бабці у ситцевім платті, видно зразу, гідності не позичити.
Вона приречено кладе на прилавок п’ятдесят гривень. І цієї ж миті мене осяває геніальна ідея:
– Відріжте жінці стільки ковбаси, скільки їй треба, – кажу. – Я заберу решту.
– Не ріжу я, бо хто той шмат купить, – підвищує голос продавчиня, бо бабця, відчувши, що її полку прибуло, стрімко хапає з прилавка свою п’ятдесятку.
– Я заберу решту, кажу ж вам!
– Робіть, як дєвушка просить, – радісно командує бабця, – їй тоже токо шматочок треба.
Правда ж, вам тоже тільки попробувать, чи смачна?
Я киваю.
Продавчиня суворо розмотує ковбасу, ріже півкільце навпіл, кидає шматок на ваги.
– На 19 гривень, – каже.
Бабуся швиденько видобуває з вузлика двадцятку, забирає гривню решти і кавалок ковбаси й миттю зникає за дверима, наче боїться, що ковбасну оборудку зараз визнають недійсною.
Продавчиня тим часом зважує другий кавалок.
– Також 19 гривень, – каже й дивиться так зневажливо, що я й собі хапаю бідову “Курячу”, решту зі своєї двадцятки і зі словами, які означають щось середнє між “дякую за розуміння й чуйність” і “Ваша доброта врятує цей світ і навіть Всесвіт” похапцем задкую з магазину.
Відбігши від магазинчика метрів зо три, нервово витираю піт і розумію, що щось не так.
Щось мені муляє.
І це щось – зовсім не те, що я й досі хочу пити, але замість води купила ковбасу.
Справа в іншому.
Дев’ятнадцять плюс дев’ятнадцять буде тридцять вісім.
А не тридцять п’ять.

Image by Nicole Pankalla from Pixabay