Ви скажете, сама винувата, – і будете праві.
На частку секунди раніше я заступила за турнікет метро, і він з виховною метою вперіщив мене по коліну. Якби дочекалася загоряння зеленого сигналу, не мала би ані синця, ані про що зараз писати.
Насправді проблема не в синці, а в турнікеті. Отому його старому зразку, який лишився й досі на поодиноких станціях метро. Турнікеті, який сигналізує про начебто відкритий шлях, але якщо не знаєш правил, міцно б’є по ногах.
Він – символ схибленого світогляду. Правил навпаки: коли нібито можна, але насправді неможна, але ти маєш знати правила, що можна, а що ні. І це не просто напружує. Це вчить боятися. Постійно боятися. Невпинно озиратися й думати, а чи справді всі виходи відкриті, чи може, це ілюзія?
Мені здається, що турнікет в метро – це вищий вияв лицемірства. І він же – дзеркало нашого суспільства. Коли на позір – усе прозоро, а на практиці – повсякчас лупашать по ногах, причому зі злорадним: “Треба було знати, сама винувата!”
Турнікет, який нібито завжди дозволяє прохід, але насправді чатує, коли ти не оплатиш проїзд, – це не про правила і не про порядок.
Бо для порядку й правил цілком достатньо турнікету, який створює перепону постійно, щоб знімати її в момент оплати.
Це – про триманння в страху, про створення відчуття постійної загрози, недовіри, омани, непевності й невпевненості.
Коли ми говоримо про світогляд, то мислимо щось складне й абстрактне.
А йдеться ж подеколи всього-на-всього про турнікети в нашому житті.

Image by Dean Moriarty from Pixabay