Час мовної толерантності збіг тієї миті, коли в наше небо шугонула перша їхня ракета.
Роками я соромилася виявляти агресію до тих, хто говорив зі мною в Україні російською.
У всіх у них були поважні причини.
А я всім кланялася: та ви спробуйте українською, та це нескладно, та у вас точно вийде.
Але сьогодні я знаю: агресія – це не соромно. Агресія – це подеколи єдина зброя, здатна зупинити ворога.
Бо чомусь ЗСУ замість того, щоб схилятися у проханнях перед ворогом – та ви спробуйте не кидати на нас бомби, та заберіть свої ракети, та розверніть ваші танки – гатять по ньому невпинно і завзято.
Так і з мовою.
Треба гатити. Невпинно і завзято.
Тож я хочу, щоб говорити російською було соромно.
Щоб кожне вимовлене нею слово залишало в роті сморід.
Смак плісняви й гнилі.
Смак крові.
Щоб навіть соромно було зізнатися, що ти її знаєш.
Ні, я не сію ворожнечу.
А називаю речі своїми іменами.
Бо це відділяє зерна від полови.

Фото з ФБ сторінки Акуленко Аліна: Світ Світлин