Посібник моєї бабусі з убивства негідників. Роман / Мірна аль-Магді; пер. з араб. Олена Хоміцька — Київ : Нора-Друк, 2026. — 208 с.
ISBN 978-966-688-192-5. Тверда обкладинка.

Бабуся Іси знає, як поводитися з негідниками. У неї є зброя, власні правила і минуле, про яке в родині воліють зайвий раз не згадувати.
Та одного дня негідник виявляється значно ближче, ніж можна було уявити. І те, що сталося з Ісою, змушує його родину зіткнутися не лише з новим злочином, а й із власними таємницями, страхами й травмами, які роками ховали за зачиненими дверима.
Детективна інтрига, чорний гумор і сімейна історія переплітаються в романі Мірни аль-Магді з темами насильства, мовчання, помсти та справедливості. А передусім ― зі сміливістю нарешті заговорити й усвідомити: ти не один.

Фахівці із сучасної психології стверджують, що людина проходить сім психологічних стадій, перш ніж їй удається впоратися зі своїм смутком.

Замовити книжку

Стадія перша
ШОК
1
Іса
(У ніч злочину)

Коли мені було п’ять років, Батуль шокувала мене інформацією про те, що наша бабуся вбила свого другого чоловіка.
Тоді вона прошепотіла мені серйозним тоном:
― У 1975 році бабуся Насра отруїла їжу свого чоловіка. Не смій її засмучувати, бо вона отруїть і тебе.
Донині я не знаю, чи то Батуль грала роль старшої сестри, яка вправно лякає свого молодшого брата, чи моя бабуся Насра справді вбила свого другого чоловіка!
Звичайно, я не наважився прямо запитати про це бабусю. Тоді я просто спитав про це батька, а він нагримав на мене:
― Моя мати була героїнею війни! Не смій повторювати таку нісенітницю, Ісо, дурний хлопцю!
Як завжди, я послухався його і не повторював при ньому того, що сказала Батуль. Ба більше, я зовсім забув про цю справу, поки мене не шокували події того дня, який закінчився так само трагічно, як і почався.
Я стояв позаду бабусі, коли вона відчиняла двері звукоізольованої кімнати-студії, і побачив перед собою тіло, що лежало на спині. Звичайно, я не запідозрив нікого іншого, тільки свою бабусю Насру.
Не лише тому, що вона єдина в нашій родині мала зброю й уміла майстерно нею користуватися з юності, а й тому, що, побачивши тіло, вона поплескала мене по спині і зустріла мій підозрілий погляд лагідною посмішкою, ніби кажучи: «Труп цього негідника ― подарунок тобі за твої успіхи у випускному класі. Щастя тобі, Ісо!»
Не заперечую, що бачити його мертвим було неймовірно приємно, але я не відчував себе щасливим.
Перш ніж ми вирушили до поліційного відділка Каср-ан-Ніл, я сказав їм, що коли вони справді збираються вбити його цього вечора, то ніхто, крім мене, не повинен стріляти в нього. Але, схоже, вони скористалися моєю відсутністю, щоб удатися до наймилішої їхнім серцям звички ― нехтувати моїми бажаннями.
У кімнаті-студії панував безлад.
Не те щоб до вбивства там був порядок, але в повітрі стояв запах крові. Настінний годинник упав на підлогу поруч із розбитим ноутбуком, стілець перекинувся на стіл нижче звукоізоляційного скла, а стара оббивка стін була роздерта.
Схоже, цей дурень намагався розбити скло, щоб утекти з кімнати, в якій ми його замкнули, а потім роздер червону оббивку стін, щоб послабити їхні звукоізоляційні властивості, аби сусіди почули його крики й прийшли на допомогу.
Всі його спроби втекти зазнали цілковитої невдачі, як і все інше, за що він брався у своєму жалюгідному житті.
Я подивився на нього.
Він був голий, волосся мокре, синці вкривали його тіло, але тепер в його голові був отвір від кулі, яка вбила його.
Мій погляд упав на цівку крові, що текла з його голови, і я згадав найжахливіше видовище, яке побачив три місяці тому.
У мене знову скрутило живіт, я відчув, як усередині забулькотіло, ніби весь вміст шлунка піднявся до горла.
Я втратив контроль над своїм тілом і виблював прямо на порозі кімнати.
Бабуся поплескала мене по плечу, повторюючи «Бісміллагі» та «Аллагу акбар» мені у вухо.
Я хотів запитати її, чи це вона його вбила, але присутність офіцера карного розшуку з відділка Каср-ан-Ніл стримала мене.
Він зайшов до кімнати разом із нами, маючи намір оглянути місце злочину, але був іще більше шокований, ніж ми, коли зрозумів, що він не просто документує інцидент; він тепер розслідує умисне вбивство.
Високий офіцер з дивним ім’ям був зайнятий телефонною розмовою зі своїм колегою ? просив, щоб той і команда криміналістів прийшли до квартири. Але коли він помітив мою слабкість і виснаження, то завершив дзвінок, пересвідчився, чи зі мною все гаразд, а потім запропонував нам вийти з кімнати, щоб уникнути забруднення місця злочину.
Я сів на диван у вітальні, поруч із бабусею.
Офіцер простягнув мені серветку, що пахла какао, і зачекав, поки я переведу подих, мої руки перестануть тремтіти і я витру сльози слабкості, що вирвались назовні. Потім він сказав:
― Ти вже достатньо сьогодні настраждався, герою! Я не хочу тиснути на тебе, але… ти впевнений, що, коли ви замкнули його в цій кімнаті, він був іще живий?
Я відчув сумнів у його тоні та звинувачення в його погляді.
Так я зрозумів, що лише за два місяці я перетворився з підлітка, який боровся з депресією, на підозрюваного в убивстві.

Стадія друга
ДЕПРЕСІЯ
2
Іса
(За місяць до злочину)

Чотири години я намагався переконати свій мозок, щоб він подав сигнал моїм кінцівкам устати з ліжка.
Я не міг запізнитися на свою першу зустріч.
Моя темна кімната була схожа на черево самотнього чорного кита, скільки б часу я не залишався всередині. Рано чи пізно моє слабке тіло буде перетравлене його смертоносним шлунковим соком, доки я не перестану існувати.
Саме таку назву я обрав для своєї депресії: Чорний Кит.
Гадаю, маленький письменник, що живе в мені, спонукав мене дати їй таке ім’я. Мені хотілося піти слідами Дж.К. Роулінг, яка вигадала міфічну істоту на ім’я «дементор», що символізувала в її романах період її тяжкої депресії.
Вчора, мовчки дивлячись у стелю, я подумав написати оповідання під назвою «Чорний Кит: підліткова депресія», в якому я міг би вивільнити свої почуття й детальніше розповісти про свою боротьбу з темрявою та люттю депресії. Але я не зміг змусити себе встати з ліжка, аби взяти зі столу зошит і ручку.
Останнім часом ліжко стало схоже на дюни, що рухаються: чим більше я намагаюся втекти від них, тим глибше вони мене затягують.
Стільки літературних метафор, а результат один: я виснажений і не можу записати ці яскраві образи у свій зошит. Найімовірніше, вони просто загубляться в закутках моєї свідомості, і я їх так і не запам’ятаю.
Почалася моя щоденна рутина. Я повз, задихаючись, від ліжка до ванної кімнати.
Кожен м’яз у моєму тілі болів, поки я молився.
Я чув, як риплять мої кістки, коли я робив колінопреклоніння ? ракаати, а потім заливався сльозами з кожним земним поклоном ? суджудом.
Мене оточувала довга тиша, доки перший член моєї родини не прокинувся і не вийшов зі своєї кімнати. Потім у моїй голові завирував хаос голосів.
«Ти слабкий, Ісо, ти слабовольний, ти нікчемний. Якщо ти зараз помреш, світ не сумуватиме за тобою; світові байдуже до сімнадцятирічного підлітка».
«Ти знову плачеш, Ісо?! Ти не заслуговуєш на слово “чоловік”, написане у твоєму посвідченні особи».
Шалені голоси всередині мене зливалися один з одним, аж поки я більше не міг розрізнити, де голос депресії, а де голос мого справжнього «я»!
Чи це думки про депресію, чи це моє справжнє бачення себе?
Два дні тому я намагався протистояти цим шкідливим думкам, що супроводжувалися непереборним бажанням викинутися з вікна.
Ця думка приходить мені в голову кожні три дні або частіше, але це лише швидкоплинний намір; я ніколи насправді не намагався реалізувати його.
Я увімкнув пісні Cairokee [1], тільки меланхолійні з їхнього репертуару. Їхні життєрадісні пісні, сповнені обіцянок та надій, більше не пасують до темряви моєї кімнати, похмурості мого психічного стану та болю моєї душі.
Радісні пісні більше не відгукуються мені.
Я лишив сумні пісні грати гучно, сподіваючись, що вони заглушать голос моїх зловмисних думок.
Я благав себе згадати будь-який успіх, якого я коли-небудь досягав, щоб відновити свою самооцінку та впевненість, але це було марно. Навіть я сам відмовився від себе!
Я знаю свою недугу та ліки від неї, і сьогодні я зроблю перші кроки у своїх серйозних спробах розірвати черево Чорного Кита й вибратися з нього. Але проблема в тому, що тільки-но ви звикнете до самотності, як почнете насолоджуватися нею.
Не знаю, навіть якби я вирвався з його черева і виплив з холодних, темних глибин океану, досягнувши поверхні, де є світло і тепло, чи вважав би я існування поза своєю «бульбашкою» приємним?
Хіба не жорстокість життя привела мене до ізоляції на самому початку, поки мене не здолала депресія?
Я точно знаю, що я виснажений, що ненавиджу свою нинішню ситуацію, але мені також не подобалося і моє попереднє становище.
Я хочу не просто покращити свій психічний стан; я хочу покращити все суспільство.
Вдосконалення суспільства… ця ілюзія є корінною причиною мого рецидиву.
Гаразд, якщо я відмовлюся від того, чого хочу, то ким я буду? Просто тим, хто адаптується до потворності світу, аби уникнути депресії?
Я хочу щось змінити. Це моя мета, і я перебуваю в полоні своїх бажань.

***

[1] Cairokee ― відомий єгипетський рок-гурт (тут і далі – прим. перекл.).