Коли ще студенткою я починала починати працювати на радіо, то ходила дивитися, як вести прямий ефір.

Саме ходила дивитися. Бо слухати було замало. Треба було бачити, як бути в студії: стояти, сидіти, давати звукорежисеру по той бік студійного скла різні знаки, але при тому уважно дивитися на гостя.

Не всі ведучі зголошувлися, щоб на них ходили дивитися. Та і я не до всіх хотіла ходити.

Але була ведуча, потрапити на ефір до якої було мрією усіх мрій. Про неї казали, що вона запитаннями чистить людину, як гострим ножем яблуко. Стрімко й аж до серцевини.

І мрія мрій моя здійснилася.

Якраз були травневі дні, й на ефір, який мені дозволили прийти подивитися з навчальною метою, родичі привели попід руки ветерана, який свого часу пройшов усю війну.
Наскільки він був немічним і старим, настільки молодечим виявився його голос і живим розум.

Війну він пройшов військовим лікарем. І розповідав жахливі речі. Про гнилі рани, операції в окопах без анестезії і воші. Від його слів тіло йшло сиротами й хотілося або вимкнути звук, або померти.

Ведучій треба було щось робити, тож вона запитала:
– Але ж ви тоді були молоді, певно, хотілося краси, естетики. Була ж якась тогочасна військова мода, наприклад? Зачіски?

Він глянув на неї, як на притрушену:
– Ви, певно, не зрозуміли. Ми жили в окопах, я різав хлопців по живому прямо на землі, і в нас до того ж постійно стріляли. Яка мода?

Останнє він прокричав.

Не знаю, як на студію не впало небо, і чому студія не провалилася разом з усіма нами крізь землю.

***
Досить довго я носила цю історію в собі перш, ніж розповісти колезі.

– Знаєш, – задумливо відповіла та, – питання не в кількості проведених ефірів. А в тому, що щоразу, коли бажання показати себе бере гору над бажанням показати твого героя, народжується дурнувате запитання.

Урок з цієї досадної драми вийшов дуже простий: дурнуваті запитання треба обходити десятою стежкою. А як вийде, то ще й людей, що їх ставлять.

 Image by Andrzej Rembowski from Pixabay