У видавництві «Пінзель» вийшов друком докладно прокоментований корпус листування двох визначних українських перекладачів другої половини ХХ століття: 19 листів Миколи Лукаша до Григорія Кочура і 46 листів Г. Кочура до М. Лукаша. Це друге, доповнене видання. Упорядник – академік Максим Стріха.

Листування охоплює період 1958 – 1971 років. Воно містить широку панораму подій та імен українського культурного життя того часу. Водночас у цьому листуванні порушено важливі питання теорії та практики художнього перекладу. Наведене листування промовляє не лише для порівняно вузького кола обізнаних, але й для ширшого загалу, що цікавиться історичними долями української культури.

Партнером видання виступив Літературний музей Григорія Кочура в Ірпені. Як відомо, Григорій Кочур свого часу підтримав Миколу Лукаша на його перекладацькому шляху – і дружба двох титанів українського слова тривала декілька десятиліть. Літературний музей Г. Кочура планує продовжити видання листів Григорія Кочура – у рамках серії у видавництві «Пінзель» та окремими виданнями.

До вашої уваги – один з листів.

М. Лукаш – Г. Кочуру

Ялта. 4.10.1965 р.
Грицю!
Як приїхали до Ялти Дейчі і спитали, що нового в Києві, я сказав – не знаю, давно не мав листів од Кочура. І ще додав, що сам просив тебе не писати часто, бо ти й так по 20 листів на день пишеш, а потім згадав, що я хотів тільки тобі таке сказати, але не сказав. У кожнім разі я чекав звістки від тебе якщо не після Терещенкіани, то після Максимових роковин. Сам же не озивався до тебе через те, що після фактично одноденного перебування в Києві я днів двадцять знов нічого не міг чи не хотів робити, – якби я міг передбачити таку річ, то був би не полетів до Києва, або вже залишився там на довше і не рвався б так притьмом до Ялти… Але згодом робота знов потроху пішла.
Дейчі розповідали мені про те сильне враження, яке ти справив на москвичів своїм виступом на шекспірознавчій конференції. Для мене в них теж були в запасі приємні новини: надруковано автореферат докторської дисертації того самого Лешніцера, де він ставить український переклад «Фауста» понад усі російські. А ще розказали, як Еткінд, член редколегії «Мастерствоперевода», питав у них з приводу статті Копелєва, чи справді мій переклад такий добрий, як він пише… Лесин (з Чернівецького університету) сказав мені, що «Декамерона» в Чернівцях розкупили, все, що книготорг отримав, і просять додаткове замовлення, а він (Лесин) разом із своїм співавтором вніс до нового видання «Словника літературознавчих термінів» термін «оповідка». Від Виргана я дістав теплу листівку, надану до мого Боккачча, якого я, на жаль, не встиг йому послати. Це все здавалось має надихати мене, але працюється мені не рясно якось, ривками. А десь же хотілось зробити цю роботу одним тягом, щоб потім, трохи відпочивши, взятися знову до світової поезії й, звичайно, до свого занедбаного словника. Часом я думаю, що як не закінчу «Дон Кіхота» до кінця року, то справа може затягнутись хто зна на скільки літ.
Що ти робиш? З листа до Дейчів я бачу, що ти себе не зовсім гаразд почуваєш – це нікуди не годиться. Тобі треба якось хоч на короткий час «розпружитись» – менше працювати, менше листуватись, менше до Києва їздити за всякими (не завжди конче потрібними) орудками і мати мужність відмовитися від таких справ, як участь у латаному Дантівському виданні. А от Швейк – то інша річ: чи ти вже написав передмову? Верлена теж треба до пуття доводити, якщо через модний брак паперу його не викреслено з плану. Ну, звичайно, не забувай і про гультяя Франсуа – свого, а не мого поета, і не прозаїка. Чи можна так спокійно відмовитись від хто зна колишньої мрії?
Пробач, але П.Юхаса твого я десь загубив і марно шукав іще за передостаннього свого побуту в Києві (початок січня). Адреса Кравченка (Валентина Васильовича) – Москва, Б-14, 5-я Бабаевскаяулица, д. № 1/2, кв. 26. Ти вже колись посилав йому перше число „Всесвіту” (торік).
Ірині Михайлівні кланяюсь, також Андрієві та Паламарчукам.
Пиши (дозволяю хоч би й коротко).
Ось тобі одна фольклорна штучка з «Дон Кіхота» (на предмет похвали) – плач Санча, що я кажу «плач»? – голосіння Санча по ослу, що вкрав у нього Хінесик-Потягусик, він же Хінес де Пасамонде:
«Ой, ослику мій ріднесенький, у моїм дворі вроджений і зрощений! Та з тебе ж була моїй жінці втіха, моїм діткам радощі, а сусідам заздрощі! Та ти ж мені в трудах помагав, та ти ж мені півдуші годував, бо ти ж мені щодня копійочку заробляв, а я ж собі за дві душу забавляв!»
Для порівняння наводжу попередні українські версії:
1) Іванов: «О моя дитино, ти народився в моїй хаті, був розвагою моїх дітей, радістю моєї дружини, заздрістю моїх сусідів, ти розвіював мені тугу та ще й підтримував половину моєї особи, бо двадцять мараведісів, що ти заробляв щодня, задовольняли якраз половину моїх потреб».
2) Козаченко-Кротевич (з Любимова):
«Ой ти, дитятко моє миле, в моєму домі народжена забавка моїх діток, втіха дружини моєї, заздрість сусідів моїх, полегшення моєї ноші і до того ж годувальник половини моєї особи, бо двадцять п’ять мараведі, які ти заробляв у день, складали половину того, що я витрачав на її прокорм!»
Крім загальної жанрової невідповідності, в обох цих версіях впадає в вухо неможливість для будь-якого голосільника виголосити на однім продиху й горі, що по-моєму (нерозбірливо). Знов і знов думаю, а як воно могло бути у Сивенького? Отой його спалений «Дон Кіхот» і справді невіджалувана втрата…
Чи ти дістав дві останні публікації «LettresFranсaises» з перекладознавчими матеріалами? Цікаво, що в інтерв’ю Мішеля Арна там згадуються побіжно, щоправда, і французькі переклади «Декамерона» та «Гамлета». М. Арно критикує спроби модернізувати Боккачча (далі абзац нерозбірливо).
Ось ще один наш з тобою спільник!
Л.М.