Кілька років тому виник задум перевидати український переклад культового роману бельгійського письменника Анрі Бошо (1912-2012) “Блакитний хлопчик” (перше видання побачило світ у 2012 році). Ідея досить довго “вилежувалась” і чекала свого часу. Та після виходу роману Ерве Гібера “Другові, який не врятував мені життя” у 2018 році у новій серії “Снага до життя” стало зрозуміло, чим цю серію продовжувати.

Від непростої історії про початок епідемії ВІЛ/СНІДу (усі плачуть) – до щемкої історії про шлях хлопчика-аутиста до незалежності і успіху у мистецтві (тут теж усі плачуть – але від зворушення).

Трохи про автора. Анрі Бошо (Henry Bauchau) був відомим психоаналітиком, працював з різними складними випадками, в тому числі з аутистом Ліонелем, який дійсно став успішним художником у 1990-х роках.
Анрі Бошо – культовий автор, який розвивав міфологічний дискурс у франкомовній бельгійській літературі. Автор циклу романів про Едіпа і Антігону. Бошо був багатогранною особистістю і, крім літератури, досягнув успіхів у живописі, графіці та каліграфії.
«Блакитний хлопчик» – це історія відносин арт-терапевта і незвичного хлопчика-аутиста, який живе у власному вигаданому світі. Ці стосунки «лікар-пацієнт» більше скидаються на дружбу і тривають більше десяти років. За цей час Оріон (так звати хлопчика) долає непростий шлях митця: він працює в жанрі як скульптури, так і живопису, графіки. Зрештою, позбавившись зайвих ілюзій, він може гордо написати на своїй візитівці «Митець».
Зрештою, минулого року книжка побачила світ у видавництві «Пінзель» з чудовими ілюстраціями Ірини Сергієнко.

До вашої уваги уривок з роману:

Минають тижні, не за горами Різдво й оцінка роботи з Оріоном. Часом здається, що йдемо вперед, Оріон вживає нові слова, тримається вільніше, малюнки стають досконаліші, поведінка спокійніша. В інші ж дні, навпаки, хлопчику гіршає, він верзе нісенітниці, всього сахається, ніби закривається всередині, замкнений у невидимій, пронизаній променями в’язниці. То як ми рухаємось насправді? Три кроки вперед, потім два назад? Чи два вперед, а потім перекреслюємо просування трьомакроками назад? Я ще зберігаю надію, але це все, що в мене є.
Досить спокійний день після перевантаженого роботою ранку. Дітей відпустили додому, ближче до вечора має прийти пацієнт, тож я раюю у кабінетику, читаю Фройда на самоті. Виписую і підкреслюю, ніби якась відмінниця. Крім мене, в інтернаті майже нікого немає, тож мене лякають страшенний гуркіт і крики. Одразу думаю про Оріона.
Виходжу з кабінету, в коридорі нікого, але ж хтось кричить і гупає ногою у двері, які відділяють класи від холу та адміністративної частини.
Як я й боялася, бачу перед собою Оріона, але в якому стані! Витріщені очі, верещить, з рота йде піна, руки в крові, з усієї сили трощить усе,що трапляється на дорозі.
Кличу хлопчика на ім’я, він не впізнає мене, не чує. Мені вдається схопити його за руку.
— Оріоне! Оріоне, ти в інтернаті, зі мною, у друзів.
— У друзів… які друзі… залишили мене чекати дві години… дві години… самого перед дверима гімнастичної зали. По Оріона ніхто не прийшов, ніхто, крім демона Парижа. Це він усе трощить. Дві години!
Тепер він на все здатен! Це інтернат винен!
Намагаюся завести хлопчика до кабінету, він начебто піддається, аж раптом вивертається і сильним ударом розбиває скляну нижню частину дверей. Цієї самої миті двері відчиняються, і за ними я бачу Робера Дуе, який відступає, нажаханий вчинком Оріона. Дуе явно збентежений побаченим, я кричу: Чекайте, я впораюсь!
Оріон сильно забився, от-от заплаче, і це допомагає мені тягти його до кабінету. Він пручається. Я штовхаю його вперед, але перед дверима кабінету він падає навзнак і репетує. Піднімаємо хлопчика разом із Дуе, він продовжує вищати, але більше ридма ридає, і це добрий знак.
— Минеться! — кажу Дуе.
Підтримуючи, вводжу Оріона до кабінету, підсовую крісло. Він раптом, наче спалахнувши востаннє, хвицає ногою вікно, і скло зі зловісним гуркотом падає у двір. На щастя, Оріон не поранився, мене ж він добряче почастував, але, зрештою, серйозних ушкоджень немає. Тепер він рюмсає, опустивши голову на мій стіл. Даю хлопчику склянку води і шоколад, він боязко береться до них.
Заходить Дуе, бачить розбите вікно.
— Ви не поранились?
— Ні. Хлопчик також цілий. Пощастило… Піду допоможу Оріонові вмитися, потім посаджу його на метро.
– Коли повернетесь, зайдіть до мене, це треба обговорити. Повернувшись, бачу, що речі розставлені по місцях, але двері, на які накинувся Оріон, мають жахливий вигляд. Усі бачитимуть сліди його люті.
— Що сталося? — питає Дуе.
— О другій в Оріона мав бути урок фізкультури. Ви всіх відпустили. А його про це ніхто не попередив. Хлопчик дві години чекав перед дверима, весь час опромінювався, і це вивело його з рівноваги.
— Напевно, він сприйняв це як покарання.
— Авжеж. Замість стукати у двері зали, хлопчик прийшов сюди, де сподівався, що хтось почує його і заспокоїть. Цей розгром бачитимуть усі.
— Ми звикли до такого, інакше нас тут не було б. А ви гідно трималися. Страшно було?
— Не встигла злякатись. А тепер боюсь. Як це позначиться на оцінці в кінці чверті?
— Не хвилюйтесь, оцінку вже виставлено. У випадку Оріона з’явився несподіваний прогрес. Ви самі хіба цього не бачите?
— Не впевнена. Знаєте, з ним щодня виникають якісь складнощі, але мене тішить те, що ви щойно сказали.
Виходжу з кабінету Дуе, вже пізно, настрій у мене поліпшився, однак, сівши до потягу, відчуваю, наскільки вразив мене цей інцидент.
Наступного дня розумію, що про пригоду вже відомо всім.
Проходячи повз учительську, чую, як хтось коментує:
— Бачили, що цей Оріон накоїв? Індивідуальний підхід дається взнаки!
Треба б зайти, подивитися колезі в очі, пояснити, що й до чого. Але я не роблю цього, бо рота ж цій вчительці не закриєш. Які можуть бути пояснення, я просто працюю, і все. Приходить на заняття Оріон і з очевидною втіхою роздивляється розбите напередодні скло, яке я постаралася замаскувати аркушем з альбому та пластиром. Про вчорашні події — жодного слова. Пишемо диктант, переходимо до історії.
— Скажеш тренерам, щоб надалі попереджали тебе заздалегідь? — запитую я.
— Хтозна.
— Ти казав батькам про те, що сталося?
— Хтозна.
Ніби знічев’я Оріон хапає олівці й починає малювати. Своє творіння він називає озером над Парижем. Усе залила вода, над поверхнею стирчать лише стрижень Ейфелевої вежі та баня Монмартра. Оріон добре знає, що мені не подобається цей малюнок, бо він свідчить про кепський стан справ.
День минає за днем, а запланована робота пробуксовує. Оріон стає звично незворушним і апатичним. Де й дівся хлопчик, який рішуче й захоплено малював свій перший лабіринт? Ми ніяк не можемо знайти спільної мови, і цьому немає кінця.
Коли мій похмурий настрій стає критичним, Дуе приводить до мене Жана-Філіпа. Відрахований з кількох колежів, цей хлопчик зрештою потрапив до інтернату. Причина — він ніяк не навчиться швидко і грамотно писати. Жан-Філіп кмітливий, хитрун, скидається на Ґавроша.
У класі він нудиться. Хлопчик сподобався мені з першого погляду.
— Давай писати пісні, як мій тато, — каже він.
— Але я ніколи не писала пісень!
— Кажуть, ви пишете вірші, отже, зможете мені допомогти.
— Як?
— Я називатиму слова пісні. А ви будете виправляти й записувати.
— Хочеш, щоб я стала секретаркою?
— Та ні, ми вчитимемось разом. От побачите, буде весело! А потім, одного дня, коли я співатиму на великій сцені, то неодмінно запрошу вас.
— Ти раніше писав пісні?
— Я дивлюся, як це робить мій тато.
— Я думала, він пішов від вас.
— Тато нас із мамою дуже любить, але ще більше йому до душі втекти з дому якнайдалі. та що два або що три роки він повертається.
— Гаразд, спробуймо. Через день. Не запізнюйся.
Я можу погодитися, вільний час у мене є, а прудконогий сміхун Жан-Філіп напевне полегшить мій тягар — Оріона.
Адже нам з Оріоном усе важче занурюватись у лабіринти, які поступово перетворюються на доісторичні печери. Буває, він накреслює на їхніх стінах кілька граційних або погрозних знаків, але нам бракує світла.
Невже надалі нам забракне води та повітря? Невже ми так і не дійдемо до виходу? Виходу, який криється в Оріоні.
Увесь цей час що два дні приходить Жан-Філіп і наговорює мені слова пісень або ж уривки рядків, часом недоладні, але не безталанні, а іноді й майстерні. Я скорочую, виправляю окремі слова, після чого він диктує мені готову пісню. Потім дуже тихо, щоб чула лише я, наспівує. Трохи фальшиво, але в нього є хист. Ці посиденьки нам подобаються, Жан-Філіп схожий на паризького вуличного шибайголову, він залюбки розповідає про своє життя, нічого не прикрашаючи, і все це мені до душі.
Мене відвідує його мати, вона медсестра, гарненька, якась ніби прибита. Боїться за майбутнє дитини.
— Він такий жвавий, такий розумний, але шалапут, достоту як його батько. Зайдиголова, який ніде не затримується.
— Довіртеся своєму синові. Повірте у приховану в ньому силу.
Вона б хотіла повірити, але не може, хоча йде від мене вочевидь утішена. Її сковує незмінний тягар страху і сумнівів.
За кілька днів Жан-Філіп прийшов у незвичний час.
— Можна розповісти вам нову пісню?
— Зараз у мене немає на це часу, а в тебе урок.
— Цей дурень учитель показав мені на двері. То розповідати чи ні?
Мене зворушує його зваблива благальна усмішка.
— Гаразд, я слухаю.
Кілька хвилин ми, як завжди, працюємо над словами, опісля він диктує мені виправлений текст. У двері стукають, прийшов Оріон. Він розлютився, побачивши Жана-Філіпа.
— Мадам, це час Оріона!
Жан-Філіп також невдоволений, що роботу перервали.
— Почекай хвилинку, ми майже закінчили.
— Ні, це час Оріона! — нервує Оріон.
Чи бачить Жан-Філіп, що перед ним хворий? Він усміхається і робить Оріонові знак руками, запрошуючи до нас. Підходить до хлопчика і стискає його плече рукою.
— Будьмо друзями, Оріоне.
Слово «друг» справляє на Оріона чарівну дію, він усміхається, радіє, сідає поруч. Я продовжую записувати слова пісні Жана-Філіпа.
— А тепер заспівай, — пропоную я, коли закінчуємо нотувати.
Жан-Філіп втрачає звичне самовладання, його обличчя спотворюється.
— Ні, мадам, перед іншим не буду. Навіть якщо це друг. Ти ж розумієш? — звертається він уже до Оріона.
Він бачить, що Оріон усе чудово розуміє. Жан-Філіп забирає в мене свій текст, кладе руку Оріонові на плече, усміхається і йде геть. Оріон вмощується на його місце, зумисне поволі дістає зошити і раптом запитує:
— Що це ти робиш із Жаном-Філіпом?
— Він складає пісні, складає у голові, бо не може писати, йому важко
писати.
— Отже, це друг-каліка, достоту як Оріон. Значить, він може диктувати тобі вірші-пісні, а Оріон ні?
— Чому ж, ти теж можеш. Хочеш, прочитаю тобі пісню ЖанаФіліпа?
— Так, — тішиться він.
Я читаю пісню. Оріон сміється:
— Подобається! Оріон теж хоче диктувати, як він. Беру аркуш, ручку, чекаю. Він розгублений.
— Співати не виходить, це Оріонові страшно, як і йому. Спробуймо краще вірш, але про що?
— Про поему Жана-Філіпа ти сказав «Подобається». Говори про те, що тобі подобається. Дивись, я вже пишу назву.

Подобається!
Оріон вагається, нарешті починає диктувати, часом із довгими паузами, іноді ж він говорить надто швидко.
Мені подобаються білі коні, коли вони тихо стоять
І острови, дуже подобаються порослі деревами й квітами острови
Без міст, без тих, хто лякає, зі зведеними власноруч хатками
Острови подобаються, бо там спокійно, там ідуть на водопій жирафи
Подобаються білі коні, як у кіно
Триста білих коней, що вночі гарцюють вулицями Парижа
І живуть у голові Оріона
Часом я сідаю верхи, і Оріон їде до Гаю
У бабусі є сад і старий тунель, де можна гратися
Є птахи, горобці, дрозди, різні французькі птахи
Також Оріону подобаються лабіринти, ними можна проводити інших
Лабіринти і острови — ось що Оріону подобається!