Текст від 2 березня 2016 року
Якби нам хто сказав, чим через шість років для нас стане метро, чи ми повірили б….
***
На нашій лінії метро вечорами з вагону у вагон ходить стара як світ бабуся у настільки ж старій, як і сама, вишиванці, рясній квітчастій спідниці та розшитому крупним хрестиком фартухові.
На плечах – велика хустка у червоних квітках, на ногах – розтоптані кросівки з порепаними носами, у руках – потерта жебрацька торба.
Вона не просто жебрає, вона – співає.
Співає старим тріснутим голосом одну й ту ж пісню про калину.
Пісню з невимовно журливими словами “ти скажи, скажи, калино, як попала ти сюди”…
І щоразу на цих словах її голос надломлюється і стрімко падає з висоти на землю важкими скалками невимовної туги.
Тієї миті в’януть квіти на хустці і стає чути одразу, як човгають брудною підлогою вагону її старі кросівки.
Сьогодні вона знову була.
І якраз доспівала до ноти, на якій голос мав луснути навпіл і початися всесвітня печаль, але якраз тої тонкої миті її спів раптом підхопив інший голос – молодий і дзвінкий.
Нічим непримітна жінка з сірого пасажирського натовпу не дала пісні розсипатися. Підхопила її впевнено й рішуче.
І вони доспівали її тепер уже удвох – так трепетно і так ніжно, що аж час заслухався і застиг.

Foto credit https://pixabay.com/