Хто нам, українцям, найбільше співчуває в країні мого перебування, так це сирійці, які втекли від режиму маріонетки Кремля. Жамалю пощастило. Він має хорошу роботу. Він консьєрж в будинку, де ми живемо. А тут є такий звичай, що консьєрж відчиняє дверцята машини під час посадки чи висадки мешканців. Попередніх консьєржів я відучила від цього сервілізму, ведучи роз‘яснювальну роботу: тут немає червоної доріжки, та й сил у мене поки що достатньо, щоб це зробити самій. Але із Жамалем цей номер не пройшов: коли я бачу, як він скаче по слизьких кам‘яних сходах під проливним дощем у гумових шльопанцях на босу ногу, щоб виконати цей ритуал, розкривши наді мною парасольку, і, коли я бачу, як він розстроюється, якщо не встиг цього зробити, я здаюся, наступаючи на власні принципи. Йому дозволено це робити. Жамаль дуже переживає за Україну, і щоразу хоче мене заспокоїти. То сьогодні він мені каже: «У моєму рідному Хомсі росіяни зробили те саме, що роблять зараз у вас. Все зруйнували, мій дім, цілі вулиці знищили. Я вже 10 років не можу повернутися додому! Не переживай!» (в арабській мові немає етикетного «ви»). Ну що ж, Жамалю, дякую що «заспокоїв». Єдине, що знаю: коли ми переможемо ту кремлівську хтонь, дуже багато Жамалів порадіють!
На фото: фрагмент розпису в печерній церкві Православного Монастиря в Хаматурі.