Categories Тексти

Свейлех Халіль. Тест на каяття. Уривок з роману

До вашої уваги пропонується уривок з роману сирійського письменника Халіля Свейлеха “Тест на каяття” (переклад з арабської Оксани Прохорович). Цей роман є важливим внеском у скарбницю сучасної арабської літератури. Він отримав престижну премію Шейха Заїда у 2018 році у номінації художньої літератури.

خليل صويلح

اختبار الندم

Халіль Свейлех

ТЕСТ НА КАЯТТЯ

Роман
Переклала з арабської Оксана Прохорович

Київ : Нора-Друк, 2021. — 208 с.
ISBN 978-966-688-070-6 (палітурка)
ISBN 978-966-688-071-3 (epub)

Замовити

Автор роману проводить читачів вулицями сучасного Дамаска та пропонує власний погляд на життя у місті, яке зазнало втрат під час війни в Сирії. Головний герой роману — письменник, який намагається зорієнтуватися в новій, зруйнованій війною реальності. Він показує нам, яким є повсякденне життя в Дамаску — водночас трагічним і рутинним. Спираючись на свій досвід журналіста, поета і прозаїка, Халіль Свейлех надзвичайно образною мовою пише про втрачені можливості, докори сумління й передусім про кохання, яке попри всю жорстоку реальність пробуджується у зраненій душі.

The publication of this translation has been made possible through the financial support of Sheikh Zayed Book Award, Department of Culture and Tourism — Abu Dhabi.

Copyright © 2018 Hachette Antoine s.a.l. All rights reserved.
© Оксана Прохорович, переклад з арабської мови, 2021
© Нора-Друк, видання українською мовою, 2021


Хтось із нас мусив визначити міру горя скальпелем розлуки.

«Я не перша жінка, що тебе покохала
Але ти — перший чоловік, на якого дивлюся, сповнена сподівань
Кожен із нас пережив гострий, мов лезо, біль утрати
Кожен із нас жив, укритий роз’ятреними виразками більше, ніж шкірою
Гаразд, ось що ми зробимо, щоб загоїти їх
Я поцілую тебе так, наче ти — прощення
Ти пригорнеш мене до себе, наче я — надія
Наші руки стануть пов’язками для наших ран
Я ніколи не злякаюся твоїх шрамів»
Клементіне фон Радікс

1

Жаль, каяття, докори сумління? Можливо, це спроба перепросити за те, що ми робили і вважали правильним, чи, може, за те, чого ми не зробили, хоча дуже хотіли, як-от я хотів обійняти тебе за талію на перехресті вулиць Фірдавс та аль-Мутанаббі ввечері двадцять першого жовтня, коли дощ додав романтики, зовсім як у кіно.
Дорогою ти сказала мені, що, по-перше, ти зголодніла, по-друге, що ти вегетаріанка, а по-третє, що ти обожнюєш картопляний салат з майонезом, тож мені довелося шукати місце, яке б відповідало твоїм уподобанням. У ресторані «Пікассо» всі столи та стільці були червоного кольору. Оскільки червоний символізує насамперед жагу та пристрасть, це місце могло б стати чуттєвим непрямим натяком, який би допоміг визначити характер наших заплутаних стосунків. Утім, водночас цей колір був яскравим спалахом-нагадуванням про кров, яку залишила по собі війна.
Нам довелося перенести твій другий приїзд у Дамаск через сильні дощі на Півдні. Насправді я не покладав великих надій на цей візит і не розраховував, що близькості між нами судилося трапитися знову. Можливо, відчай був однією з причин того, що я плекав своє усамітнення і з головою загортався у нього. Але коли ти несподівано приїхала через два тижні, я вирішив, що це гарний знак і своєрідна перерва, яка зламає нудний перебіг моїх одноманітних днів. Мимохідь я сказав тобі, що твій дзвінок того ранку оживив мене, ніби щедрий і раптовий дощ, який пролився на мою спраглу душу. Нічна розмова у чаті Фейсбуку розвіяла мої побоювання зазнати поразки у стосунках з тобою. Віртуальне листування додало нам хоробрості висловити те, що ми не могли сказати особисто: наче метафорична мова з її загадковими ухильними фразами, можливими варіантами трактувань, рядками з поезії, взятими з одного популярного блога, поступово зруйнувала стіни стриманості завдяки виразам, які на перший погляд видавалися випадковими (а насправді це були навмисне розставлені тобою пастки), всупереч тому грубому натиску, з яким я атакував твої міцні оборонні мури, намагаючись проникнути у заборонену зону. Втім, ти була занадто обережна, аби ступити у темну спокійну воду, що починалася одразу за межею пристойності. Ти підливала олії у вогонь флірту, а потім сама ж гасила і одним словом чи фразою охолоджувала запал, з яким ми збирали хмиз у лісі зваби. Це був твій спосіб утекти, не оголошуючи капітуляцію.
Ми познайомилися вперше рівно п’ять років тому, коли ти мені зателефонувала, і це дещо знітило мене. Ти сказала тоді, що у твоєму житті є щось, що стосується і мене, і ти все поясниш при зустрічі. Я не надав цьому великого значення, а то й узагалі забув про це. П’ять років? Стільки ж, скільки триває нескінченне пекло війни. Це був той буремний час, коли хтось один необережно потрусив гілки дерева, його плоди впали додолу, а ті, хто прийшов пізніше, розтоптали і розтерли їх своїм важким взуттям та ще й спалили дерево.
Те, що сталося потім, цілковито зруйнувало мої плани!
Я вже казав одній журналістці у телефонному інтерв’ю, що мій наступний роман буде про любов. Я вимовив це з цілковитою впевненістю, наче гравець у теніс, що володіє секретним прийомом, як поцілити м’ячиком на територію суперника. Він не хвилюється, адже все, що йому треба зробити — це вибігти на поле після розминки і виконати своє завдання. Проте пожежі війни відкинули мої думки далеко від романтичної тематики, і я вже не міг писати про «щасливі любовні пригоди» посеред щоденного пекла, новин про смерть і рахунків ненависті, які ми мусили сплачувати варварам щодня.
Я мав би відповісти тобі на найперше питання про ненависть, а не про каяття й сумління. Про ненависть, залиту зіпсутим шоколадом, про злобу, поховану під гірким смаком колоцинту, про удар отруйним кинджалом у спину. Ненависть, що зняла маску прощення на першому ж повороті до помсти і перетворилася на голий меч.
У нашій уявній шаховій партії мій перший хід був конем: я посунув його на одну клітинку, коли поцілив у твоє вразливе місце і сказав те, що виходило за твої рамки обачності: «Твій аромат розбиває стіни моєї самотності». Статечна стриманість наших попередніх нічних бесід не допускала такого різкого переходу. Я відчував, як збентежили тебе ці чуттєві слова, і розсердився через те, що був змушений ходити колами у твоєму садку строгої духовності, за яким ти ще й копала рів, — робила все, аби тільки захиститися і не потрапити на мою територію відвертості.
Прочитавши кілька твоїх поезій, я порадив тобі відшліфувати мову, відсіяти з неї порожні безкровні кліше і звільнити свої почуття від надлишку обтяжливих пояснень. Тут я додав фразу, яка, і сам не знаю як, експромтом вскочила у наш діалог, наче прудка білка: «Ми не можемо потрапити у відділ швидкої допомоги без ношів». Знак оклику, який ти мені прислала у відповідь, заохотив мене ясніше перефразувати думку: «Письмо — це мить, що розділяє життя і смерть, або ж ті білі ноші, які несуть нас до палати післянаркозного перебування, де ми вдихатимемо стільки кисню, скільки необхідно для порятунку». Отже, ми пишемо, щоб перетворити двоокис вуглецю на кисень, а вугілля — на дикі ягоди з терпким смаком. А ще ми пишемо, щоб приборкати біль тіла і його гріхи.

2

Її спроба ухилитися від фрази «Твій аромат розбиває стіни моєї самотності», просто приславши у відповідь смайлик з очима-сердечками із стандартного фейсбучного набору, не тривала довго, і через три ночі у тому самому чаті висвітився синій прямокутник з відвертим невимушеним повідомленням: «Я скучила за тобою». Отак, після взаємних огинань, Асмаган Машааль закінчила нашу розмову несподіваними словами: «На добраніч. Нехай тобі насниться моя любов».
У цю мить я збагнув, що її почало затягувати у хиткі піски непокори. Вона знехтувала повчаннями свого вчителя Джалаледдіна Румі і вже відкинула весь свій суфійський лексикон, який служив їй бронею, щоб ховати почуття у виямках сталі. Ця гра, де вона була черепахою, що ховалася у панцирі, а я їжаком, була веселою і навіть збуджувала. Черепаха трохи витягувала шию вперед, щоб одразу відступити назад, голки їжака міцнішали. Їжак і черепаха? Намагаюся пригадати казку, у якій би вони фігурували разом. Але що могло б об’єднати їх в одній казці? Якщо вона черепаха, вона б мала бігти наввипередки із зайцем і неминуче виграти, а я, як їжак, мав би боротися з гадюкою і перемогти її. У казці про їжака мені особливо імпонувало, що він — нічна тварина, але все ж, на відміну від нього, я не такий колючий і коли й випускаю голки, то лише щоб захиститися від раптового удару.
Ти придумала собі, що будеш зватися метеликом у наших мовних забавках, якими ми розважалися у години тривоги і туги. Я ж порівняв тебе з газеллю, коментуючи фото, яке ти прислала мені. На ньому ти з довгим чорним і кучерявим волоссям розпростерла руки над гірською скелею серед руїн фортеці, покинутої тисячу років тому. Все мало такий вигляд, наче ти обіймаєш хмару, але ти наполягала, що це був політ з крилами метелика.
Пізніше, без будь-якого вступу, ти написала мені: «Тобі подобається моє волосся чи мої вірші?» Підбираючи правильні слова, я зволікав з відповіддю, але нарешті написав: «Твоїм віршам бракує буйної свободи твого циганського волосся».
Її волосся було справді дуже гарне. Мені так і хотілося занурити у нього пальці, доки вона доїдала шматочки картоплі з майонезом з тарілки, що стояла перед нею. Це бажання охопило мене вдруге, коли ми пили чай у кав’ярні «Траторія кафе» у кварталі Шаалян. Цього разу я випадково помітив нову деталь — родимку внизу її шиї. Плазма на стіні гучніше заграла стару пісню Вітні Г’юстон, а мій погляд опустився на її трохи привідкриті груди у формі перевернутої груші, легенько всіяні ластовинням. Однак я не очікував, що наші стосунки зайдуть далі, бо вона тремтіла, наче лань, від кожної двозначної чуттєвої фрази. Коли ми йшли з кав’ярні, осяяні заходом жовтневого сонця, вона запитала мене: «То що ж таке докори сумління і каяття?»

3

По дорозі до автобусної зупинки я розповідав їй історію фільму «Покаяння» грузинського режисера Тенгіза Абу-ладзе. Це була відповідь на її запитання (хоча вона воліла б почути щось інше), правильним чи помилковим був її вибір піти від чоловіка після семи років пристрасті, ревнощів, згасання почуттів і, нарешті, розлуки. Половина цього часу була нестерпним пеклом, судячи з того, що вона розповіла мені в кафе: любов відступила перед силою ненависті, а кинджал мовчання вбив почуття.
Продавець смажених каштанів зі своїм візком коло стіни парку Мадфа порушив довірливу атмосферу, що встановилася між нами, і Асмаган відволіклася на побіжні коментарі про те, як вона обожнює каштани і як просить вибачити її за те, що перебила мене, саме коли я намагався переказати сцени, де міського голову ховають у саду його будинку, а щоразу після поховання тіло з’являється знову. Не надто розумно було починати розмову про жорстокість сталінського режиму у такий інтимний момент, але я вже почав і було б неправильно відступити, тому я закінчив розповідь про фільм. Мої руки почорніли від шкаралупи гарячих каштанів, які з таким задоволенням і зосередженістю їла Асмаган, слухаючи кінець історії:
«Жінка була жертвою сталінського режиму, вона жила по сусідству з тим будинком, і саме вона розкопувала могилу і витягала труп щоночі. Це була помста за вбивство її батьків за наказом цього генерала, який вважав, ніби йому дозволено все. А така людина, чиє сумління обтяжене гріхами, злобою і насиллям, не може удостоїтися честі бути похованою. Коли її заарештували і віддали під суд, вона підтвердила свої свідчення і заявила, що не можна ховати того, хто влаштував різанину супроти невинних людей. Його онук у свою чергу був шокований, коли дізнався правду про жорстокість діда, хоча син померлого заперечував звинувачення проти батька. Жінка продовжувала наполягати на тому, що не допустить поховання лиходія й оприлюднить його злочини, бо поховати минуле значить пробачити тих людей, які по-звірячому руйнували чужі життя. Серед тих нещасних опинився й онук генерала, який учинив самогубство як своєрідне каяття за те, що він виявився вплутаним у фальсифіковану історію і вигадані геройства. Ці події штовхають сина генерала — під тиском розголосу скандалу — скинути тіло батька з високої скелі неподалік від міста».
Асмаган схлипнула кілька разів, мовчки слухаючи розповідь про фільм, про метафору покаяння і про те, до чого призводить замовчування злочинів, навіть якщо йдеться про гріхи в перерваній любовній історії, яка закінчилася розставанням.

4

Утой вечір мікроавтобуси, що рухаються за маршрутом квартал Мугажрін — Баб Тума, були переповнені й перетинали вулицю, не зупиняючись, тож їй не випадало нагоди зайняти вільне місце. Після двадцяти хвилин очікування вона вирішила зупинити таксі, щоб не запізнитися ще більше до Жермани, де вона тимчасово зупинилась у своєї подруги Жумани Саллюм, фотографа-кореспондента в одному урядовому агентстві новин, і щоб уникнути черг на перевірку на військових блокпостах, які вночі тягнулися по всій дорозі до міста. Вона помахала із заднього вікна таксі рукою, в якій тримала повну збірку поезій Джузеппе Унгаретті, одного з найвидатніших італійських різьбярів мармуру слова, — так описав їй його я, поки вона знову і знову дякувала мені за цей цінний для неї подарунок. Я намагався розхитати те зашкарубле уявлення про поезію, яке у неї склалося, і переконати її у протилежному: що поезія росте у геть іншій оранжереї, ніж та, до якої вона звикла під час чи-тання, і що їй, як метеликові, варто спробувати нектар інших квіток, відчути таємні пахощі всіх рослин, а не тонути у низькопробних текстах, що їх накидали академіки у навчальну програму кафедри арабської мови в університеті. «Послухай, поезія — це безумство та нестримність фантазії, щось на кшталт архіву чуттєвого досвіду: від видатного аль-Мутанаббі до останнього поета-голодранця, про якого ніхто не чув». Через десять хвилин після її від’їзду, коли я шукав ключі від будинку в кишені свого піджака, вона подзвонила мені на мобільний. Поки я піднімався сходами, підсвічуючи їх світлом запальнички через відключення електрики, вона повідомила, що зараз слухає по радіо в таксі пісню Умм Кульсум «Час зустрічі минув». Вона піднесла телефон до приймача, щоб я міг переконатися у правдивості її слів, і вказала на збіг: «Щойно ми говорили про каяття, а тепер слухаємо пісню про нього». У мене страшенно боліла голова. Я випив пігулку панадолу, ліг на зім’яте ліжко прямо в одязі і приклав мобільний телефон до вуха, шукаючи пісню «Час зустрічі минув» на різних радіостанціях. Умм Кульсум усе ще співала на повну силу свого потужного голосу: «О жаль, о жаль… який у тобі сенс?»


Замовити

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *